Карта залучення міжнародної допомоги

Реформи

"Урядова гаряча лінія"

На допомогу захисникам Батьківщини!



Напрями формування антикорупційної культури українського суспільства

Корупція є однією з найактуальніших соціальних проблем сучасності, розв'язання якої є надзвичайно важливим для багатьох країн світу. Це повною мірою стосується і України, високий рівень корумпованості якої визнано її політичним керівництвом, вітчизняними та зарубіжними аналітиками, відповідними міжнародними інституціями. Корупція в сучасних умовах стала чинником, який реально загрожує національній безпеці і конституційному ладу України. Вона негативно впливає на різні сторони суспільного життя, зокрема економіку, політику. Серед механізмів запобігання та протидії корупції в Україні досить довго пріоритет у державній антикорупційній політиці віддавався удосконаленню населенню правової сфери, регулюванню економічних відносин, жорсткому покаранню винних у вчиненні корупційних діянь тощо. Але досвід показав, що більшість законів та заходів, спрямованих на боротьбу з корупцією, на практиці не дали позитивних результатів. Причини такого незадовільного стану справ великою мірою пов'язані з культурою, менталітетом, традиціями корупційної діяльності в органах державної влади й правоохоронних органах. Тому важливим завданням на шляху запобігання та протидії корупції виступає формування антикорупційної культури суспільства. Отже, зниження корупційної активності громадян можливе за рахунок формування антикорупційної культури суспільства, зокрема негативного ставлення громадян до корупції та готовності протидіяти їй. В Україні потрібно створити сприятливі умови для розвитку соціальної (тобто політичної, економічної, правової, моральної) культури громадян, низький рівень якої нівелює антикорупційний ефект від правових, судових, управлінських та інших реформ. Фахівці вважають, що для зміни такого становища, формування антикорупційної свідомості громадян і посилення їх антикорупційної мотивації необхідне здійснення комплексу заходів виховного, навчального та інформаційного характеру, спрямованих на роз'яснення громадянам сутності, небезпечності та усіх негативних наслідків корупції для суспільства, поширення серед громадян ідей нетерпимості до проявів корупції, формування високої антикорупційної правосвідомості та доведення переваг законослухняної поведінки тощо. У такому комплексі заходів можна виділити низку загальних напрямів. До них належить, передусім, формування у суспільстві чіткого розуміння сутності корупції, зокрема основних характеристик та різних аспектів цього явища, типових форм корупційних проявів та корупційних ситуацій, що можуть виникати у повсякденному житті. Дослідники розглядають як вагомий чинник корупції розходження між суспільними уявленнями про неї та її законодавчим визначенням. Частина корупційних проявів, наприклад запрошення "потрібної" людини в ресторан, піднесення за "особливу" допомогу цінного подарунка тощо, може не сприйматися суспільством як протиправна поведінка або традиційно виправдовуватися . У цьому зв'язку часто спостерігається пасивність громадян у протидії відповідним проявам або потурання їм. При такому розходженні найвірогідніше, що чиновники будуть діяти згідно з пануючими у суспільстві поглядами всупереч закону, якщо, звичайно, це буде їм вигідно. Таким чином, суспільна протидія корупції неможлива доти, доки у громадян не вироблено чітких уявлень про неї. Пов'язаним напрямом є розкриття справжньої ціни корупції, тобто усього спектра та загрозливості її негативних наслідків як для суспільства та держави загалом, так і для кожного громадянина. Розрізняють прямі та непрямі наслідки корупції. До прямих наслідків належать, наприклад, несправедливість та нераціональність процедур розподілу державних ресурсів, загальні втрати коштів внаслідок корупції, що призводить до зменшення суспільних благ. Непрямі наслідки полягають у неналежному функціонуванні структур публічної адміністрації, законодавчих та судових органів, їх нездатності забезпечувати суспільний розвиток тощо. Загалом виділяють багато деструктивних наслідків корупції в усіх основних сферах суспільства. Зокрема, до її економічних наслідків відносять: розширення тіньової економіки, що призводить до ослаблення бюджету; порушення конкурентних механізмів ринку, дискредитацію самої ідеї ринкової конкуренції; неефективне використання бюджетних коштів, матеріальних та людських ресурсів; підвищення цін за рахунок корупційних "накладних витрат"; поширення серед суб'єктів ринку сумнівів у здатності держави встановлювати, контролювати і виконувати чесні ринкові правила; зменшення бажання іноземних інвесторів вкладати гроші в економіку країни тощо. Серед соціальних наслідків корупції виділяють: відволікання значної частини ресурсів від цілей суспільного розвитку; закріплення і збільшення майнової нерівності, поширення бідності серед населення; дискредитація права як основного регулятора суспільного життя; зміцнення організованої злочинності через корумпованість правоохоронних органів; загострення соціальних проблем через слабкість бюджету та ін. Політичними наслідками корупції вважаються: зміщення цілей політики від загальнонаціонального розвитку до забезпечення інтересів окремих груп; падіння довіри до влади, зростання її відчуження від суспільства; погіршення міжнародної репутації країни; збільшення ризику встановлення диктатури на хвилі боротьби з корупцією і т. ін. До кола духовно-моральних наслідків корупції можна включити: загальне погіршення морального стану суспільства; зменшення у багатьох громадян віри в можливість нормального життя в країні тощо. Видається необхідним роз'яснення на рівні масової свідомості усіх зазначених негативних наслідків корупції та їх зв'язку з погіршенням якості життя більшості громадян, оскільки саме вони є головними жертвами корупції, які несуть основний тягар сукупних збитків від неї. У свою чергу, до посадових осіб державних органів усіх рівнів важливо донести, що, беручи участь у корупційних діях, вони завдають шкоди не лише своїм співвітчизникам, але й собі, оскільки загальне погіршення ситуації в країні позначається на бутті всіх її громадян без винятку. Важливе значення має залучення до такої просвітницької діяльності інститутів громадянського суспільства. Розкриваючи суспільну шкідливість корупції, необхідно також роз'яснювати важливість та можливості участі громадськості у запобіганні та протидії цьому явищу. Кожен громадянин має усвідомити потребу ухилятися від сприяння корупції, активно реагувати на помічені корупційні дії та вимагати підзвітності й прозорості роботи державних установ. Крім того, громадяни мають бути інформовані про наявні механізми їх співпраці з органами державної влади в подоланні корупції. Наступним напрямом є детальне публічне висвітлення діяльності держави щодо запобігання та протидії корупції. Як зазначається у роботі, для досягнення співпраці з громадськістю необхідно широко інформувати її про: основні положення антикорупційного законодавства; засади відповідної державної політики та зміст державних програм, які передбачається виконувати, з обґрунтуванням потреб їх суспільної підтримки; основні організаційні структури з питань боротьби з корупцією; важливі антикорупційні заходи тощо. У цьому зв'язку ст. 19 Закону України "Про засади запобігання і протидії корупції" регламентує питання інформування громадськості про антикорупційну діяльність держави. Зокрема, спеціально уповноважений орган з питань антикорупційної політики щороку не пізніше 15 квітня готує та оприлюднює у визначеному Кабінетом Міністрів України порядку звіт про результати проведення заходів щодо запобігання і протидії корупції. Важливе значення має поширення серед громадян інформації про базові стандарти діяльності державних установ, щоб сформувати суспільні очікування цих стандартів та готовність до реагування у разі невідповідності їм. Знання стандартів дає громадянам підстави вимагати від чиновників відповідної якості послуг замість отримання цієї якості корупційним шляхом, а також подавати скарги до державних органів у разі недотримання стандартів. Спорідненим напрямом є антикорупційна освіта населення, включаючи поширення серед різних верств населення ідей нетерпимості до проявів корупції, доведення переваг правомірної поведінки, від якої залежить добробут кожного громадянина України. Для забезпечення позитивного результату така освіта повинна мати системний характер. Тому Крім загальної просвітницької роботи, важливо проводити інформаційні та навчальні заходи специфічного змісту для певних цільових аудиторій, таких як представники малого бізнесу або ЗМІ, учні та студенти, депутати місцевих рад, працівники галузей освіти, охорони здоров'я тощо. Такі заходи мають відповідати особливостям корупційних проявів у тій чи іншій галузі та сприяти формуванню антикорупційної культури конкретних соціальних груп. Особливе місце посідає антикорупційна освіта державних службовців, зокрема вироблення в них розуміння суспільної небезпеки корупції, важливості та відповідальності державної служби як форми служіння суспільству, донесення державним службовцям основних положень міжнародного законодавства щодо протидії корупції, їх інформування про види корупційних правопорушень та роз'яснення санкцій за вчинення цих правопорушень, формування в державних службовців знань принципів і механізмів запобігання та протидії корупції, вмінь та навичок застосування цих знань на практиці тощо. Поряд з освітніми заходами, невід'ємною складовою формування антикорупційної культури суспільства є духовне оздоровлення нації. У результаті нинішній духовний стан українського суспільства, що великою мірою характеризується відсутністю надособистісних цінностей, ідеалів та моральних заборон, формує егоїстично-споживацький світогляд громадян і намагання збагачуватися будь-якими шляхами, у тому числі корупційними. Як наслідок, проведені за останні роки в Україні дослідження з питань запобігання та протидії корупції свідчать про проблему не просто толерантного ставлення всього суспільства до корупції, а про використання корупції як "ефективної рушійної сили" при отриманні позитивних результатів врегулювання різного роду проблем. Оскільки політики та державні службовці є вихідцями із суспільного середовища, то вони сприймають із нього корупційну мораль, переносячи її у свою державну діяльність. Враховуючи зазначене, зменшення егоїстично-споживацької складової у світогляді громадян вбачається шляхом повернення до цінностей Православної цивілізації, частиною якої українське суспільство було протягом століть, у поєднанні з патріотичним вихованням. Відповідні ціннісні установки мають закладатися в сім'ї й дитячих садочках та поширюватися на всі сфери суспільного життя за підтримки держави. Крім того, на нашу думку, для досить багатьох наших громадян потужним мотиваційним чинником відмови від корупційних дій стало б чітке усвідомлення того, що в Україні ведеться реальна робота з розбудови бажаного для них суспільства, а вони своєю корупційною поведінкою заважають цьому процесу. Отже, важливим видається вироблення, закріплення в суспільній свідомості та поступове практичне втілення чіткого бачення майбутнього України як країни з гідним рівнем життя, яка розвивається на засадах життєтворчості та любові до ближнього, що несумісно з такими ганебними суспільними явищами, як корупція. Таке бачення доцільно розгорнути у вигляді довгострокової стратегії розвитку України, виробленої на основі суспільної згоди та закріпленої спеціальним законом, що має стати базовим документом для діяльності вітчизняного уряду. Важливим завданням на шляху запобігання та протидії корупції в Україні виступає формування антикорупційної культури суспільства. Для вирішення цього завдання необхідною є системна діяльність за низкою основних напрямів, серед яких доцільно виділити такі: • формування в суспільстві чіткого розуміння сутності корупції, донесення на рівні масової свідомості її справжньої ціни, тобто усього спектра та небезпеки її суспільно деструктивних наслідків; • роз'яснення важливості та наявних механізмів участі громадськості у запобіганні та протидії корупції; • детальне публічне висвітлення антикорупційної діяльності держави, забезпечення відкритості та прозорості державних органів з відповідних питань; • поширення серед громадян інформації про базові стандарти діяльності державних установ; • загальна антикорупційна освіта населення, проведення інформаційних і навчальних заходів специфічного змісту для цільових аудиторій у галузях, що характеризуються найгіршою корупційною ситуацією, та особливо антикорупційна освіта державних службовців; • духовне оздоровлення нації, що приведе до значного зменшення егоїстично-споживацької складової у світогляді громадян, шляхом повернення до цінностей Православної цивілізації, частиною якої українське суспільство було протягом століть, у поєднанні з патріотичним вихованням; • вироблення, закріплення в суспільній свідомості та поступове практичне втілення чіткого бачення майбутнього України як країни, розвиток якої не сумісний з ганебними суспільними явищами на зразок корупції. Перспективи подальших досліджень. Безперечно, запропонований перелік напрямів формування антикорупційної культури не є вичерпним. Крім того, кожен напрям потребує детальної наукової розробки, що зумовлює перспективи подальших досліджень.

Кабмін вирішив припинити видачу інформаційних довідок з Державного реєстру прав на нерухоме майно у паперовій формі для органів влади

Згідно постанови Кабінету Міністрів України від 24 грудня 2014 року №722 «Деякі питання надання інформації про зареєстровані речові права на нерухоме майно та їх обтяження» з 1 жовтня 2015 року припиняється видача інформаційних довідок з Державного реєстру прав на нерухоме майно у паперовій формі як за об’єктом нерухомого майна, так і за суб’єктом права на нього на підставі письмових запитів судів, органів місцевого самоврядування, органів внутрішніх справ, органів прокуратури, органів доходів і зборів, органів Служби безпеки та інших органів державної влади (посадових осіб).

Для отримання інформаційної довідки з Державного реєстру прав на нерухоме майно суди, органи місцевого самоврядування, органи внутрішніх справ, органи прокуратури, органи доходів і зборів, органи Служби безпеки та інші органи державної влади можуть укласти договір про надання доступу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та отримати електронний цифровий підпис для роботи з Державним реєстром прав на нерухоме майно.

 

 

Переяслав – Хмельницьке міськрайонне управління юстиції

Управління юстиції інформує !

Нагадуємо, що 07 липня 2015 року Міністерство юстиції з метою покращення умов отримання фізичними особами-підприємцями та юрособами адміністративних послуг у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень прийняло наказ №1159/5 "Про реалізацію пілотного проекту у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень щодо попередньої подачі заяв». Проектом передбачена можливість подачі в Київській та Одеській областях заяв про державну реєстрацію прав на нерухоме майно в електронній формі". 

Представляємо до Вашої уваги покрокову графічну інструкцію, яка простим та доступним способом пояснює, яким чином відбувається процес отримання такої послуги.

Нова послуга в сфері державної реєстрації

Як відомо, успішний досвід Київської області в реалізації пілотних проектів у сфері державної реєстрації прав, в тому числі, дозволив розширити пілотний проект з екстериторіальності у сфері бізнесу на всю територію України.

Але на цьому реформування системи державної реєстрації не закінчується. Наступним кроком на шляху реформування у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень стало прийняття 07 липня 2015 року Міністерством юстиції України наказ № 1159/5 «Про реалізацію пілотного проекту у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень щодо попередньої подачі заяв.

Даний пілотний проект запроваджений в управліннях юстиції Київської та Одеської областей та спрямований на створення умов надання якісних адміністративних послуг передусім для сільгоспвиробників та тих, хто переробляє сільськогосподарську продукцію, (представників агробізнесу) та забудовників багатоповерхових будинків.

Отже, яким чином це відбуватиметься на практиці:

1. Особа, яка відповідно до наказу Мінюсту № 1159/5 «Про реалізацію пілотного проекту у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень щодо попередньої подачі заяв» має право на попередню подачу документів в електронній формі (наприклад: забудовник або голова фермерського господарства) заключає договір з адміністратором Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (Наразі ДП «Інформ’юст»).

2. Далі дана особа оформлює Електронний Цифровий Підпис та навчає відповідного працівника (наприклад: бухгалтера) для роботи на спеціальному програмному забезпеченні, за допомогою якого здійснюється попередня подача заяв про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно в електронному вигляді.

3. Навчений працівник у цій програмі формує заяву про державну реєстрацію речових прав й документи, що додаються до неї відповідно до законодавства,за допомогою програмних засобів Державного реєстру прав та надсилає за допомогою реєстру в електронному вигляді в чергу заяв до відповідного органу державної реєстрації.

4. Орган державної реєстрації прав протягом 6 днів, отримавши надісланий пакет документів, перевіряє наявність всіх необхідних для державної реєстрації речових прав на нерухоме майно документів.

5. Орган державної реєстрації прав, або адміністратор ЦНАП після такої обробки електронного пакету документів, повідомляє заявника про попередні результати розгляду документів та запрошує його прибути на конкретну дату і час для пред’явлення оригіналів надісланих документів та отримання картки прийому заяви. З моменту отримання картки прийому починається перебіг часу, визначений законодавством для проведення державної реєстрації прав на нерухоме майно.

6. Заявник очікує на прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень протягом строку, зазначеному у законодавстві, та після того, в залежності від вибору: або відвідує відповідну реєстраційну службу для отримання паперового оригіналу документу, сформованого за результатом прийнятого рішення (витяг, свідоцтво), або не виходячи з офісу (чи з дому) отримує оригінал такого документу через Інтернет.

Які переваги надають зазначені зміни:

  • Мінімізують контакт заявника із чиновником, а відтак знижує ризик корупційного зв’язку; 
  • Надають можливість подання заяв у необмеженій кількості без черги у зручний для заявника час;
  • Візит до органу державної реєстрації для подачі документів та отримання карток прийому заяви відбувається на заздалегідь зазначену дату і час та займає для заявника до 3-5 хвилин на кожну подану заяву (замість близько 30 хвилин раніше).

Слід зазначити, що опосередковано позитивний ефект від запровадження цих змін отримують і пересічні громадяни:

  • Оскільки для осіб, на яких поширюється дія зазначеного наказу Мін’юсту, відпадає потреба займати та відстоювати черги, а потім відповідно й займати час на подання своїх численних заяв і документів, це значно розвантажить загальну чергу на прийом та видачу документів;
  • Також у зв’язку з електронної подачею документів, за результатом якої в Державному реєстрі прав будуть сформовані відповідні системні папки з документами від забудовників багатоквартирних будинків, громадяни зможуть користуватися наявною в них інформацію, що позбавить їх від зайвих звернень до таких забудовників та пришвидшить процес розгляду документів таких заявників.

Нагадуємо, що відповідно до постанови Кабміну України № 137 від 18 березня 2015 року «Про Деякі питання спрощення порядку надання адміністративних послуг у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» рішення державного реєстратора, витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, свідоцтво про право власності на нерухоме майно, отримані в електронній та паперовій формі за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, мають однакову юридичну силу.

Крім того, для отримання довідки не потрібно жодних електронних цифрових підписів чи інших ідентифікаторів. Достатньо лише сплатити послугу власною банківською карткою. Кожному документу присвоюється унікальний ідентифікаційний код. Таким чином, заявник зможе легко перевірити його достовірність, ввівши присвоєний номер на веб-сайті надання електронних послуг Мін’юсту. В разі потрібності, громадянину не потрібно повторно отримувати документ і повторно платити кошти. Сформовані виписка, витяг чи довідка протягом року зберігатимуться в архіві.

 

 

Переяслав – Хмельницьке міськрайонне управління юстиції

Конституційні права і свободи громадян України

Конституція України містить положення про те, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність , недоторканість і безпека в Україні визначені як вища соціальна цінність, а права і свободи людини та їхня гарантія визначають сенс і спрямування діяльності держави. Затвердження і забезпечення прав та свобод людини є головним обов’язком держави. (ст. 3 Конституції України).
             Свобода людини - вихідне поняття у проблемі прав людини і громадянина. Розрізняють природні права людини, тобто пов'язані з самим її існуванням і розвитком, і набуті, що в основному характеризують соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних справ тощо). Звісна річ, за відсутності у людини свободи вона не може володіти і реально користуватися своїми правами. Саме свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації, 3 іншого боку, права людини закріплюють і конкретизують можливість діяти в межах, установлених її правовим статусом.
           Свободу людини визначають певні ознаки. Так, люди є вільними від народження, ніхто не має права порушувати їх природні права. До того ж, у демократичному суспільстві саме держава є головним гарантом свободи людини. За своїм обсягом поняття "свобода людини" повно відображає принцип, закладений у ст. 19 Конституції України, згідно з яким людина має право робити все, за винятком того, що прямо заборонено чинним законодавством. Свободу людини характеризує й принцип рівних правових можливостей, правового сприяння і правової охорони, що його закріплюють демократичні конституції, у тому числі й Конституція України.
           Відповідно до Конституції України основне право громадянина - це його можливість здійснювати певні дії для задоволення своїх життєво важливих матеріальних і духовних інтересів, установлених державою і закріплених у Конституції та інших нормативно-правових актах. У Конституції України (переважно в розділі II) визначено такі групи основних прав: громадянські, політичні, економічні, соціальні, екологічні, культурні, сімейні.
          Громадянські права -- можливості людей, що характеризують їхнє фізичне та біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних та деяких інших потреб.

Сюди відносять такі суб'єктивні права: на життя; на недоторканність особи, житла, на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; на вибір місця проживання, свободу пересування, на вільне залишення території України та повернення будь-коли в Україну; на свободу власної думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань; вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово та в інший спосіб на свій вибір; на свободу світогляду і віросповідання тощо.
         Політичні права - можливості людини і громадянина брати участь у громадському та державному житті, вносити пропозиції про поліпшення роботи державних органів, їхніх службових осіб та об'єднань громадян, критикувати вади в роботі, безпосередньо брати участь у різних об'єднаннях громадян. До цієї групи відносять такі права: брати участь в управлінні державними та громадськими справами, користуватися рівним правом доступу до державної служби, а також служби в органах місцевого самоврядування; обговорювати і приймати закони та рішення загальнодержавного і місцевого значення, беручи участь у всеукраїнському та місцевих референдумах; надсилати індивідуальні або колективні письмові звернення чи особисто звертатися до державних органів, органів місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб; утворювати і брати участь у роботі об'єднань громадян (політичних партіях і громадських організаціях); збиратися мирно, без зброї та проводити збори, мітинги, походи й демонстрації, про що завчасно сповіщати органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування; вибирати й бути обраним до державних органів та органів місцевого самоврядування; мати громадянство.

Економічні права - можливості людини і громадянина, що характеризують їхню участь у виробництві матеріальних благ. До них відносять: право на приватну власність (індивідуальну і колективну); право на працю і вибір професії та роду трудової діяльності; можливість вибору роду занять і роботи за своїм покликанням; право на професійну підготовку і перепідготовку; право на справедливу оплату праці; право на страйк; право на відпочинок тощо.

- Соціальні права - можливості людини і громадянина із забезпечення належних соціальних умов життя. Це є: право на охорону здоров'я; право на житло; право на матеріальне забезпечення в старості, в разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, втрати годувальника та ін.; право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (харчування, одяг, житло).

 - Екологічні права - права людини і громадянина на безпечне екологічне середовище. Тобто це право: на безпечне для життя і здоров'я довкілля; на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди і т. ін.

  - Культурні права - можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу (нації) та всього людства, це - право на освіту; право на користування досягненнями вітчизняної та світової культури; право на свободу наукової, технічної та художньої творчості; право на захист інтелектуальної власності; право на використання результатів інтелектуальної, творчої діяльності тощо.

 - Сімейні права - можливості людини і громадянина вільно розпоряджатися собою в сімейних правовідносинах. Це означає: право на невтручання в особисте й сімейне життя; на добровільне одруження, рівні права та обов'язки у шлюбі та сім'ї; право на державну охорону сім'ї, материнства, батьківства і дитинства; право на рівність дітей незалежно від походження чи народження у шлюбі або поза шлюбом.

 

ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ ПРО ПРАВА ДІТЕЙ

Для забезпечення дітям можливості визначити себе як особистість і реалізувати свої можливості в безпечних і сприятливих умовах, в середовищі сім’ї або опікунів, для підготовки їх до життя у вільному суспільстві та захисту дітей створено ряд документів на державному та міжнародному рівні.

Насамперед, почнемо з того, що в Україні Конституцією 1996 року офіційно закріплено право кожної людини на життя (ст. 27). В діючому законодавстві України регулюються такі аспекти цього права: по-перше, заборона здійснення медичними працівниками евтаназії – навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань; по-друге, наявність кримінальної відповідальності за позбавлення життя, зараження вірусом імунодефіциту людини та за інші злочини проти життя людини.

Частина 2 статті 28 Конституції України закріпила положення про недопустимість катування, жорсткого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження чи покарання.

Згідно з частиною 3 статті 28 Конституції України жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. Тобто забороняється проведення науково-дослідного експерименту на хворих, ув’язнених або військовополонених, а також терапевтичного експерименту на людях, захворювання яких не має безпосереднього зв’язку з метою досліду.

Значну кількість особистих прав людини охоплює поняття “недоторканість особи”, яке розглядається, з одного боку, як право на свободу та особисту недоторканість (ст. 29), а з другого, як право на охорону особистого та сімейного життя (ст. 32).

Право на свободу включає такі аспекти, як гарантії від незаконного арешту та затримання, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право залишати Україну та повертатись в Україну.

Недоторканість особистого життя означає, що ніхто без згоди громадянина не має права втручатися в його особисте життя, обмежувати його подружні, родинні, інтимні та інші прояви індивідуальної активності.

Серед норм законодавства України, що стосуються охорони особистого життя, слід окремо виділити такі.

Недопустимість збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, право громадян знайомитися із відомостями про себе. Тобто забороняється збирання відомостей про особу, якщо немає її попереднього погодження. Ви маєте право:

  • знати під час збору інформації, які відомості про Вас, з якою метою, як, ким, з якою ціллю використовуються;
  • заперечувати достовірність, повноту, доречність інформації.

Не припускається без згоди батьків або осіб, що їх замінюють, розповсюдження інформації про неповнолітніх, які здійснили злочин, про злочини щодо неповнолітніх, а також про самогубство неповнолітніх, якщо така інформація дає можливість ідентифікувати (розпізнати) особистість.

Право на збереження лікарської таємниці (ст. 31), за яким медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості.

Недоторканість житла (ст. 30). Це означає, що ніхто не має права знаходитися у чужому житлі проти волі його мешканців.

Таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31).

Конституція закріплює свободу думки і слова, світогляду і віросповідання (ст. 34).

Свобода слова – це вільне вираження поглядів та переконань.

Свобода думки передбачає відсутність державної ідеології, нав’язаної громадянину як юридичний обов’язок.

Щодо питання свободи віросповідання, то законодавством України встановлено, що батьки мають право за взаємною згодою подружжя виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії. Також закріплено право навчатися релігійного віровчення та здобувати релігійну освіту. Зазначимо, що церква та релігійні організації відокремлені від держави, а школа від церкви.

Частина 1 ст. 52 Конституції України передбачає рівність дітей у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.

Правовий статус дитини, окрім Конституції України, визначають ряд законів і підзаконних нормативних актів, які забезпечують розвиток дітей, встановлення гарантій і пільг для “маленьких громадян” нашої держави.

В Законі України “Про громадянство України” від 18.01.2001 року зазначено, що “дитина – особа віком до 18 років”.

В цивільному та сімейному законодавсті України поняття особи, що не досягла 18 років визначається поняттями “малолітньої” та “неповнолітньої”.

Відповідно до Цивільного кодексу України малолітньою є особа, яка не досягла 14 років та наділена частковою дієздатністю. Малолітні мають право:

  • самостійно вчиняти дрібні побутові правочини. Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість;
  • здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.

Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду.

Неповнолітньою є фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років та наділена неповною дієздатністю.

Неповнолітні особи крім правочинів, що можуть вчиняти малолітні особи, мають право:

  • самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами;
  • самостійно розпоряджатися майном, яке вони придбали на свій заробіток, стипендію чи дохід, за винятком нерухомих речей і транспортних засобів;
  • з 16 років вправі влаштуватись на роботу;
  • самостійно здійснювати права автора творів науки, літератури, мистецтва, права на об’єкти промислової власності чи власності на інші результати своєї творчої діяльності, що охороняються законом;
  • бути учасниками та засновниками юридичних осіб;
  • за нотаріально посвідченою згодою батьків здійснюють угоди стосовно транспортних засобів або нерухомого майна, яке їм належить;
  • за згодою батьків розпоряджатися коштами, що внесли інші особи на їхнє ім’я в банківські установи.

Закон України “Про охорону дитинства”, прийнятий Верховною Радою України 26.04.2001 року на виконання Конвенції про права дитини, завданням якого є розширення соціально-правових гарантій дітей, забезпечення фізичного, інтелектуального розвитку молодого покоління, створення соціально-економічних і правових інститутів з метою захисту прав і законних інтересів дитини в Україні, забезпечує кожній дитині право:

  • на житло – діти-члени сім’ї наймача чи власника житлового приміщення – мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником чи наймачем;
  • на майно – кожна дитина в тому числі і усиновлена, має право на одержання в установленому законом порядку у спадщину майна і коштів батьків чи одного з них, у випадках їхньої смерті або визнання їх за рішенням суду померлими, незалежно від місця проживання; дитина, батьків якої позбавлено батьківських прав, не втрачає права на наслідування їхнього майна у випадку визнання батьків або одного з них рішенням суду безвісті відсутніми, дитина має право на утримання за рахунок їх коштів і майна.

Батьки або особи, які їх заміняють, не мають права без дозволу органу опіки і піклування укладати угоди, що зачіпають майнові та житлові права дітей та належать нотаріальному посвідченню чи спеціальній реєстрації.

Окрім вищезгаданих, дитина має й інші, передбачені Сімейним кодексом України, Законом України “Про молодіжні та дитячі громадські організації”, Законом України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми”, Законом України “Про освіту” права. А саме:

  • бути вислуханою батьками, іншими членами сім’ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також з питань сім’ї;
  • власності на майно, придбане батьками або одним з них для забезпечення розвитку, навчання та виховання (одяг, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання);
  • висловити свою думку щодо способу управління її майном та на відшкодування матеріальних збитків за шкоду, завдану її майну;
  • з 14 років брати участь у розпорядженні аліментами, які одержані для її утримання, а також і на самостійне одержання аліментів та розпорядження ними;
  • з 16 років змінити своє прізвище та ім’я у порядку, встановленому законом;
  • з 14 років вільно самостійно пересуватися по території України і вибирати місце перебування;
  • з 16 років вільно самостійно виїжджати за межі України;
  • з 6 до 18 років об’єднуватись у дитячі громадські організації;
  • з 14 до 35 років об’єднуватись у молодіжні організації;
  • противитися неналежному виконанню батьками своїх обов’язків щодо неї;
  • звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій, а з 14 років – безпосередньо до суду.

Права та обов'язки біженців і осіб, які потребують додаткового захисту

Основним правовим документом щодо вказаного питання є Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011.

Згідно визначення, який дає цей Закон біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особою, яка потребує додаткового захисту, вважається особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Особа, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, має право на:

  • тимчасове працевлаштування, навчання, медичну допомогу в порядку, встановленому законодавством України;
  • проживання у родичів, у готелі, піднаймання житлового приміщення або користування житлом, наданим у пункті тимчасового розміщення біженців;
  • безоплатну правову допомогу в установленому порядку;
  • конфіденційне листування з УВКБ ООН та право на відвідання співробітниками УВКБ ООН;
  • інші права, передбачені Конституцією та законами України для іноземців та осіб без громадянства, які законно перебувають на території України.

Особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана:

подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

відбути до визначеного місця тимчасового проживання у разі одержання направлення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту;

проходити медичне обстеження на вимогу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту;

з'являтися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, у визначений ним строк;

повідомляти центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, про свої поїздки за межі адміністративно-територіальної одиниці України, на території якої вона проживає.

Особа, яку визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, має рівні з громадянами України права на:

  • пересування, вільний вибір місця проживання, вільне залишення території України, крім обмежень, встановлених законом;
  • працю;
  • провадження підприємницької діяльності, не забороненої законом;
  • охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування;
  • відпочинок;
  • освіту;
  • свободу світогляду і віросповідання;
  • направлення індивідуальних чи колективних письмових звернень або особисте звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів;
  • володіння, користування і розпорядження своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності;
  • оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб;
  • звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;
  • безоплатну правову допомогу в установленому порядку.

Особа, яку визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, має рівні з громадянами України права у шлюбних та сімейних відносинах.

Особа, яку визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, має право на одержання грошової допомоги, пенсії та інших видів соціального забезпечення в порядку, встановленому законодавством України, та користування житлом, наданим у місці проживання.

Особа, яку визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, користується іншими правами і свободами, передбаченими Конституцією та законами України.

Особа, яку визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана:

повідомляти протягом десяти робочих днів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, про зміну прізвища, складу сім'ї, сімейного стану, місця проживання, набуття громадянства України або іншої держави, надання притулку або дозволу на постійне проживання в іншій державі;

знятися з обліку і стати на облік центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за новим місцем проживання у разі зміни місця проживання і переїзду до адміністративно-територіальної одиниці України, на яку поширюється повноваження іншого центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту;

проходити щорічну перереєстрацію у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем проживання. Порядок перереєстрації біженців або осіб, які потребують додаткового захисту, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Як бачимо, цей Закон визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового захисту, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту в Україні.

 

Переяслав – Хмельницьке міськрайонне управління юстиції

НАЦБАНК РОЗ’ЯСНИВ УКРАЇНСЬКИМ БАНКАМ – ПРИЙМАТИ ЕЛЕКТРОННІ ВИТЯГИ, ВИПИСКИ ТА ДОВІДКИ З ДЕРЖРЕЄСТРІВ НА РІВНІ З ПАПЕРОВИМИ

Національний банк України у відповідь на численні звернення громадян про відмови з боку банківських установ приймати електронні витяги, виписки та довідки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців направив до всіх вітчизняних банків роз’яснення, яким зобов’язав банківські установи приймати електронні документи, отримані громадянами чи юридичними особами з державних реєстрів в електронній формі, так само як і їх паперові аналоги.

Документ зазначає: відповідно до Порядку надання відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, затвердженого наказом Мін’юсту №466/5 від 31 березня 2015 року, відомості, що містяться в державному реєстрі можуть надаватися державними реєстраторами як у паперовій, так і в електронній формах.

Крім того, аналогічні документи можуть бути отримані громадянами без участі держреєстратора через офіційний веб-сайт розпорядника реєстру у вигляді електронних документів.

Та найголовніше: пункт 2 даного наказу відповідно до положень Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», визначає, що виписки, витяги та довідки в паперовій та електронній формах мають однакову юридичну силу.

Зі свого боку Міністерство юстиції закликає українців користуватися електронними сервісами. Адже це можливість без черг та без необхідності спілкування з чиновниками отримати всі необхідні документи.

Для цього користувачам навіть не знадобиться виходити з дому чи офісу. Отримати довідку, витяг чи виписку з державних реєстрів можна, заповнивши відповідну форму на оновленому сайті Мін’юсту new.minjust.gov.ua

Вся процедура займає лише кілька хвилин. При бажанні, отримані документи можна роздрукувати необмежену кількість разів.

Мін’юст нагадує: якщо представники якогось із органів чи банківських установ відмовляються приймати отримані через онлайн-сервіси документи, про такі випадки слід одразу повідомляти представникам Міністерства юстиції за телефоном гарячої лінії 0(44) 279-82-55 або листом на електронну адресу Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

 

Переяслав – Хмельницьке міськрайонне управління юстиції